Михайло Товт – фахівець із прав національних меншин, представник угорської меншини в Україні. Старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Так скаже про цю людину Вікіпедія. Ми ж скажемо трішки інакше. Мігай Товт – один  із найпотужніших фахівців у галузі права нацменшин в Україні. Саме він – один із тих спеціалістів, які працювали над законодавчим фундаментом, на якому нині стоїть Україна. Саме він – один із тих, хто формував Конституцію нашої держави, стояв біля витоків законодавства про нацменшини не тільки як представники однієї з найбільших таких в країні – угорської, а й як науковець та правознавець. Тож саме Мігая, або ж українською – Михайла, ми питаємо сьогодні про особливості законодавства про нацменшини, про законні підстави співати угорський гімн на засіданнях територіальних громад, а також про інші нюанси, які часто вводять в оману допитливі, але молоді мізки. 

– Пане Михайле, давайте почнемо з основ: що означає саме поняття «нацменшини»? Хто вони такі?
– Не просто дати відповідь на це, на перший погляд просте питання. Адже здавалося би, що всі ті, хто не належить до титульної нації (національної більшості), є національними меншинами. Хоча це твердження за сучасною доктриною прав людини має право на існування, адже кожен має право на визначення власної ідентичності ( у тому числі етнічної, мовної, релігійної тощо) і право на повагу інших до такого свого вибору.  Дещо інше розуміння вкладається у це поняття з огляду на сучасну концепцію прав національних меншин, сутність якого полягає у тому, що ці особи, спільно з іншими членами такої групи які вважають себе відмінними від більшості (пануючої частини) суспільства мають права на вираження, збереження і розвиток такої своєї відмінності. Тобто ці особи, за міжнародно-визнаними юридичними імперативами крім  загальних для всіх права на рівність і недискримінацію в праві претендувати на спеціальні права, мета яких створення належних умов які сприятимуть збереженню і розвитку такої ідентичності. Звісно що користуватися такими правами, реалізувати їх окремі особи, або нечисельні групи не здатні. Тому адресатами цих прав, як правило, стають спільноти споріднених спільними (відмінними від інших) культурними ознаками людей, які проявляють спільне бажання користуватися, а також спроможність на реалізацію таких прав.
Складність сформування єдиного універсального визначення цього поняття випливає також з безмежного розмаїття національних меншин. Вони різняться за чисельністю, за типом розселення, за історичними особливостями їх формування, мовними, релігійними особливостями, рівнем мовної-культурної асиміляції тощо . В фаховій літературі, зокрема згадується про «макро- і мікро меншини». В умовах України до них можна віднести декілька міліонну спільність росіян та кримчаків, яких за останніми переписами налічувалося декілька сотень представників. Є меншини для яких характерним є компактне, або дисперсне розселення (на приклад: угорці або євреї в Україні). відрізняють автохтонні меншини, які споконвіку проживали-проживають в ареалі сучасного розселення; міграційні, які утворилися у результаті відносно нещодавніх переселень: колонізації, трудової міграції, вимушеного переселення ; такі що утворилися у результаті зміни державних кордонів тощо. Різняться меншини за рівнем володіння мовою своєї національності. На приклад, якщо серед українців і румун України цей показник перевищує 90%, то серед болгар близько 30%, а серед євреїв складає до 5%-ів.

Тому, незважаючи на досить детальне міжнародно-правове регулювання прав національних меншин, напевно також з причин такого безмежного розмаїття в міжнародному праві понині відсутнє єдине універсальне визначення поняття національної меншини. При цьому Парламентська Асамблея Ради Європи в низці своїх рекомендаціях наполегливо пропонує членам цієї міжнародної організації віднести до національних меншин групу осіб, які: а) проживають на території цієї країни і є її громадянами; b)підтримують довгострокові міцні зв’язки з країною; с) демонструють характерні етнічні, культурні, релігійні, або лінгвістичні характеристики; d) достатньо представлені, хоча кількість цих осіб менша решта населення країни, або регіону країни; е) мотивуються зацікавленістю зберегти те, що становить їх спільну ідентичність, включаючи їх культуру, традиції, релігію, або мову.

Європейські держави базуючись на провідні міжнародно-правові принципи, з урахуванням вищенаведених рекомендацій,  а також з огляду на власну національну специфіку встановлюють перелік етнічних спільнот та/або визначають критерії (мінімальна чисельність осіб, які бажають одержати статусу національної меншин, термін осілості на території держави, ознаки культурної відмінності від решта населенні тощо) , за якими певні спільноти визнаються національними меншинами, і становляться бенефіціантами прав адресованих таким спільнотам і звісно, цими правами наділяються особи, належні до таких спільнот.

Саме нечіткість дефініції-визначення цього поняття з Законі України «Про національні меншини», відповідно до якого «До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою», є однією з причин які ускладнюють належний захист і реалізацію їх прав. Адже визнання наявності в Україні більш ніж 130 національних меншин на підставі того, що на останніх переписах населення про належність до стількох національностей заявляли громадяни України є формальним абсурдом, оскілки,  при всій повазі до їх національно-етнічного походження, складно уявити спільноту національних меншин ескімосів, або алеутів, про належність до яких заявили декілька громадян від час останнього перепису населення в 2001 році.

–  Ви згадували про права національних меншин, як про спеціальні права. Що це за права? У чому полягає їх сутність?
– Для надання зрозумілої відповіді на це питання слід здійснити невеликий історичний екскурс. Напевно з споконвіку, або принаймні з часу існування держав в їх суспільствах співіснували люди різної етнічної, релігійної належності, або спільноти які розмовляли різними мовами, що припускало наявності певної ієрархії у відносинах між ними, які могли бути союзницькими, а також і відносини пануючого з підпорядкованим.  І це співіснування якимось чином було врегульоване хоча би звичаєм, що обов’язково повинно було включати в себе визнання цієї інакшості і терпимості до її існування. Права меншин у розумінні юридичного регулювання взаємин між домінуючою групою (більшістю) і меншістю вважається продуктом європейського історичного розвитку новітнього періоду, першим його проявом якого стають ті положення Вестфальський мирних угод 1648 року в яких встановлювались права протестантської (кальвіністської) меншості на території католицької Священної Римської Імперії, чим було визнано їх право на існування. Тому першими проявами прав меншин вважається право на визнання владою такої «інакшості» і право «на існування» цієї інакшості. Наступними стадіями цього розвитку стають визнання певних прав за окремими етнічними спільнотами в міжнародних договорах у XIX сторіччі. На приклад, в Генеральному акті Віденського конгресу 1815 року вперше на рівні міжнародного договору були зафіксовані положення щодо надання політичних і громадянських прав польському населенню Австрії, Росії і Пруссії. А в Паризькому мирному трактаті, укладеного після завершення Кримської війни 1856 році були закріплені рівність у правах усіх підданих  султана Османської імперії незалежно від їх релігійних і мовних особливостей .
Основного розквіту набуло це право після Першої світової війни, коли держави-переможці на територіях колишніх імперій – Австро-Угорської, Османсьої і Германської створили низьку незалежних національних держав.. Оскільки привести державні кордони відповідно до етнічного розселення практично було неможливо, то «нарізали» кордони згідно з інтересами переможців, тому  «нетитульне» населення цих держав стали нацменшинами. Найбільшою нацменшиною Європи тоді стали німці, близько 8 мільйонів, у такому статусі опинилися до 5 мільйонів білорусів та українців (їх статистика тоді не розрізняла), а на третьому місці угорці – близько 3 млн. осіб. Вони і ще багато представників інших національностей (греків, албанців, турків, болгар, поляків, росіян тощо) поза їх бажання стали громадянами національних держав не своєї національності.

Розуміючи проблемність питання, держави переможці практично з всіма новоутвореними державами,  і тими, які збільшували свої території, уклали договори, у яких містилися положення щодо права нацменшин. На приклад, у договорі з Чехословаччиною передбачалися спеціальні мовні права для німецької і угорської меншин , зокрема щодо одержання освіти рідною мовою, та офіційного використання рідної мови.  Контроль за додержанням цих зобов’язань був покладений  на спеціально з цією метою утворені інституції в рамках Ліги Націй. Недосконалість такого світоустрою закономірно привели до нової великої війни, одним з формальних причин розв’язання якого стало саме невиконання окремими державами зобов’язань щодо поводження з національними меншинами.

Друга світова війна означала крах системи Ліги Націй, привнесла народам світу до того незнані страждання, в тому числі і насильницьку зміну етнічної карти Європи шляхом масових етнічних чисток та насильницького переселення цілих національних спільнот. Най-масштабні і найтрагічніші приклади цього голокост єврейського і ромського народу, депортація цілих народів на території колишнього СРСР, насильницьке переселення з європейських країн мільйонів осіб німецької національності в окупаційні зони на території Німеччини.  Після цього гострота питання в Європі певною мірою зменшується, але в жодному разі не зникає.

– Яким був розвиток питання нацменшин після Другої світової війни? Чи не з того моменту почалася власне сучасне трактування поняття?
– В договорах, які підпадали під контроль Ліги Націй право нацменшин визначалося як право етнонаціональних колективів. Держави переможці у Другій світовій війні які улаштовували (по нині чинний) новий світоустрій вважали, що це було хибним, тому що створювало підґрунтя для виникнення конфліктів як в середині держав, так і призводило до міжнародного протистояння. Тому вирішили у подальшому проблематику національних меншин розв’язувати у рамках загальної концепції захисту індивідуальних прав людини. Саме домінування такого підходу вважається причиною того, що в Загальні декларації прав людини ООН 1948 року про права нацменшин не згадується. Але звісно, замовчування питання не означає вирішеність проблеми. Чисельні конфлікти з масовими жертвами які виникали на етнонаціональному ґрунті змушує міжнародну спільноту звернути увагу на цю проблему. В міжнародних пактах прийнятих ООН у 1966 році спеціальним правам меншин присвячені окремі положення, зокрема статтею 27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачено, що «У тих  країнах,  де  існують етнічні, релігійні та мовні меншості, особам, які належать до таких меншостей, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою».
У період пом’якшення протистояння двох домінуючих великих держав того часу, США і СРСР, з метою міжнародно-правового закріплення їх мирного співіснування в 1975 році був започаткований Хельсінкський процес, за найменування міста, де відбулися перші наради у результаті якого було засновано по нині діючий міжнародний орган Нарада з безпеці і співробітництва в Європі (НБСЄ), сучасна назва якого Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). У прикінцевому Акті, проголошеного в Хельсінкі держави учасниці НБСЄ наголошували на фундаментальному взаємозв’язку між повагою законних інтересів осіб, що належать до національних меншин, і збереженням миру та стабільності.

Тектонічні геополітичні та соціально-політичні зміни спричинені розпадом Радянського Союзу, серед іншого викликали також хвилю національного піднесення, що в країнах колишнього соціалістичного табору призводило до протистояння різних національних спільнот, які часом переростали у кроваві міжетнічні конфлікти. Стає зрозумілим, для недопущення конфліктів та створення певних правил мирного врегулювання такого протистояння міжнародній спільноті слід дати юридичне визначення поняттю «законних інтересів національних меншин», які держави повинні поважати. Документ Копенгагенської наради Конференції з питань людського виміру НБСЄ  1990 р. стає одним з перших міжнародних політико-правових актів, який містить перелік тих прав, які в демократичних суспільствах поряд з забороною дискримінації забезпечуватимуть не тільки формальну, але також і реальну-фактичну рівності осіб належних до різних національно-етнічних спільнот. Зокрема: право на вибір національної належності і вільне вираження своєї етнічної самобутності, право на вільне користування рідною мовою включно права на освіту і контакти з органами влади, а також обміну інформацією цією мовою, право на об’єднання в національні товариства, сповідування своєї релігії, право на участь у міжнародних організаціях, право на ефективну участь у державних справах, а також права на внутрішнє, у межах держави проживання самовизначення, що реалізується у формах різних автономій (національного самоврядування), у залежності від конкретних обставин існування тієї чи іншої меншини.

У контексті цієї міжнародної правотворчості в 1992 році ООН приймає Декларацію про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, в якій проголошені головні принципи та положення сучасного міжнародного права захисту прав національних меншин. Перша міжнародна конвенція з цих питань, Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин була прийнята  Радою Європи також у 1992 році. А в 1995 році була прийнята Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин. В цих документах знайшли свого міжнародного юридичного закріплення ті права які були проголошені в документах ООН та НБСЄ (ОБСЄ), і які стають обов’язковими для виконання для держав, які до них приєднуються.

Слід сказати і про те, що в цих документах поряд з закріпленням прав меншин,  наголошується, що здійснюючи свої права особи належні до національної меншини повинні поважати національне законодавство та права інших осіб, зокрема і тих, які складають більшість держави свого проживання. А також на тому, що права меншин не можуть тлумачитися як такі, що суперечать принципам територіальної цілісності та політичної незалежності держав.

Після цього питання нацменшин перебуває в центрі уваги відповідних європейських інституцій.  Приєднання до вказаних конвенцій стає умовою набуття членства в Раді Європи для країн, які після тоталітарного минулого стають на шлях демократичного розвитку. На це погодилася і Україна, яка була прийнята до цієї організації в 1995 році.

 – Чи  не мала би дотримуватися Україна при формуванні будь-яких своїх законів керуватися хартією…
– Певна річ. Тим більше, що крім того, що незалежна Україна ратифікувала практично всі багатосторонні міжнародні договори, щодо захисту прав національних меншин ,також уклала низку двосторонніх договорів з цього питання в тому числі з країнами-сусідками: Угорщиною, Польщею, Білоруссю, Словаччиною, Румунією тощо.
У перші роки незалежності наша держава сумлінно дотримувалася таких своїх зобов’язань. До здобуття незалежності, ще перебуваючи в складі СРСР Верховна Рада України в 1989 році приймає Закон «Про мови в Українській РСР», в якій встановлено статус української мови як державної, а також у відповідності до міжнародних стандартів того часу визначений статус і порядок використання мов меншин. В Декларації  про державний суверенітет України 1990 року було проголошено, що громадяни всіх національностей становлять народ України, і що держава гарантує всім національностям, що проживають на її території, право їх вільного національно-культурного розвитку. А 1 листопада 1991 року, рівно за місяць до всеукраїнського референдуму, ВРУ приймає Декларацію прав національностей України, в якій, держава оголошує про свої наміри щодо дотримання прав національних меншин відповідно до міжнародних стандартів.  В цьому документі Українська держава, зокрема, гарантувала всім  національностям право на збереження їх традиційного розселення  і існування національно-адміністративних  одиниць, брала на себе обов’язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур.

В 1992 році був прийнятий  Закон «Про національні меншини в Україні» , в ньому у 19 статтях у класичній на той час формі і змістом був відображений каталог визнаних на той час міжнародною спільнотою прав національних меншин. За єдиним винятком, під час процедури другого читання з тексу законопроекту були вилучені статті, щодо права на утворення національно-територіальних адміністративних одиниць. При всіх позитивах, принциповою вадою цього документу, з огляду на можливість практичної реалізації закріплених в ньому прав, було і залишається по нині вже згадана на початку нашого спілкування не чіткість визначення поняття національної меншини, тобто окреслення кола осіб та/або спільнот адресатів, бенефіціантів цих прав. Завершуючи такий доволі поверхневий огляд законодавства України, слід наголосити на тому, що незважаючи на те, що у процесі підготовки Конституції України не була підтримана політичним і експертним середовища пропозиція щодо більш детального (принаймні на рівні змісту Декларації прав національностей України) закріплення прав меншин, все-таки головні принципові засади їх правового захисту знайшли свого відбиття, зокрема в статтях 8, 10, 11, 22, 24, 53 тощо основного закону.

Якщо ми говоримо про угорців на Закарпатті – це класична нацменшина?
Так, у розумінні сучасного  міжнародного права угорці на Закарпатті є класичною нацменшиною: мовна, національно-етнічна, релігійна меншина. До особливостей існування цієї спільноти належать: переважно компактне проживання в низці населених пунктах, в яких вони складають більшість, або значну частину населення; проживання у більшості своєму в сільській місцевості (понад 70%); практично сто відсоткове володіння мовою своєї національності. Важливою обставиною їх (нашого, адже я також є частиною цієї спільності) національно-культурного буття є та обставина, що проживають вони переважно вздовж кордону своєї етнічно-спорідненої, колишньої своєї рідної держави. За ознакою свого виникнення угорці Закарпаття належать до історичних-автохтонних меншин. Історичних, адже причиною їхнього меншинського буття стали історичні події пов’язані з змінами державних кордонів, а автохтонними, тому що угорський етнокультурний елемент в місцевостях їх сучасного поселення присутній вже більш ніж тисячу років.
Напевно дякуючи таким своїм особливостям закарпатські угорці протягом свого, вже більш ніж сторічного періоду перебування в складі різних держав, змогли зберегти практично всі  елементи та інститути свого національно-культурного буття. А з часів падіння тоталітарних режимів, становлення демократичної угорської і незалежної української держав вдалося не тільки зберегти, але також і суттєво примножити свої національно-культурні надбання. Так, спираючись на власну активність  і підтримку Угорщини, у тісній співпраці з центральними і місцевими органами влади, у відповідності до чинного законодавства України угорці спромогтися на суттєве примноження інституційних, освітніх,  культурно-мистецьких і історично-символічних засад свого національного буття. Так, була створена і по нині успішно виконує свої функції ціла мережа національно- культурних, фахових,  правозахисних тощо громадських організацій. Через такі товариства, а часом за посередництвом створених партій забезпечувалося пропорційне свої чисельності участь громади в місцевих і центральному  органах представницької влади. На основі збереженого в радянські часи освітніх закладів в яких викладання здійснювалося рідною мовою, розвинулася система освітніх закладів з угорською(або угорською також) мовою викладання від дитячих садочків до вищих навчальних закладів. З’явилися незалежні від органів влади угорсько- і україно-угорсько мовні періодичні друковані і інтернет засоби масової інформації, радіостанції і телестудії, угорськомовне книговидавництво тощо. Відкрився і понині успішно діє Берегівський угорський національний театр. У тих населених пунктах в яких мешканці на місцевому референдумі це підтримали були відновлені їх історичні назви. Були відновлені і встановлені  пам’ятники і пам’ятні знаки на згадку про угорські історичні події та видатним особам угорської історії і культури. 1 грудня 1991 року одночасно з всеукраїнським референдумом про державну незалежність на території Берегівського району був проведений референдум про утворення Угорського автономного територіального округу на базі цього району.  Це започаткування втратило перспективу, у зв’язку з тим, що проголошене Декларацією прав національностей України таке право національних меншин не знайшло свого у подальшого врегулювання.

– Наскільки законним є використання символіки нацменшин на території Закарпаття?
– Якщо одним словом, тоді, цілковито!  Оскільки стаття 6 Закону «Про національні меншини України» гласить:  «Держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: … розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят …».  Крім цього це питання було чітко врегульовано також і підзаконним актом регіонального рівня, а саме Розпорядженням Представника Президента України , главою Закарпатської обласної державної адміністрації від 19.12. 1992 року № 649, відповідно до пункту 5 якого: «У населених пунктах, де компактно проживають національні меншини, поряд з державною символікою може використовуватися і національна символіка». Враховуючи, що завдяки зусиллям активістів національних рухів національних спільнот і толерантному, конструктивному відношенні до цього питання органів влади всіх рівнів області, символіка національних меншин (німецької, румунської, словацької, угорської)  поряд з державною символікою використовується вже понад 30 років, це право вже перетворилося у звичай, що в ієрархії юридичних правил стоїть вище писаних правил.

 – Давайте розглянемо ще одне суперечливе, на думку багатьох, питання: чи законно виконувати угорський гімн під час сесій місцевих громад?
– Національний гімн також належить до категорії національних символів. Як зазначалося вище законом закріплено вільне використання своєї національної символіки національними меншинами. А підзаконний регуляторний акт Закарпатської обласної державної адміністрації містить уточнення, щодо використання такої символіки в  місцях компактного проживання національних меншин тільки поряд з державною символікою. Тому, щодо відомого українському загалу завдяки сумлінного тиражування центральних засобів масової інформації випадку виконання Угорського Гімну під час установчого засідання Сільської ради в с. Сюрте можемо стверджувати, що нічого протизаконного там не відбулося, адже угорська національна молитва звучала після виконання Державного Гімну України. Більш того, навіть нічого нового не відбулося, омкільки такий ритуал відкриття урочистих заходів (чим безумовно є перше установче засідання новообраного представницького органу) вже є також багато-десятирічною традицією органів самоврядування у місцях компактного проживання представників угорської національної меншини.

 – Протягом останніх років на слуху постійні претензії національних меншин України, особливо представників закарпатських угорців про звуження прав меншин. На тлі суперечок з цього питання спостерігається навіть суттєве похолодання міждержавних українсько-угорських відносин. У чому полягає сутність таких претензій?
На початку нашої бесіди ми розглянули становлення, розвиток законодавства щодо захисту прав національних меншин в перші роки незалежності, яка з певними вадами, але в цілому формувалася у відповідності до сучасних міжнародно-правових стандартів. Після сплину ейфорії демократизації суспільного життя перших років державності, подальший розвиток правотворчості і правозастосування у цій сфері суспільних відносин поступово набував все більш суперечливого і контраверсійного характеру.
На мою думку першим проявом розвороту державної політики з напрямку захисту прав меншин в бік звуження їх прав став Рішення Конституційного Суду України № 10рп 1999 року. У цьому документі КСУ тлумачить державний статус української мови, як єдиної мови, яка може застосовуватися при виконання функції держави, поряд з яким мови меншин (для яких стаття 10 Конституції гарантує вільне використання) можуть використовуватися тільки на місцевому рівні і тільки поряд з державною мовою. Так само, конституційну  гарантію на одержання освіти рідною мовою закріплених у частини 5 статті 53 Конституції КСУ тлумачить, як можливість використання мов меншин в освітньому процесі, поряд з українською мовою. Цим Рішенням КСУ створив правові підстави для поступової ліквідації гарантованих Конституцією мовних прав національних меншин.  У послідуючих роках, з посиланням на положення цього документу приймається низка підзаконних актів, в яких визначається винятковість державної мови в певних сферах. Посилення такої політики спостерігається після Помаранчевої революції. Зокрема, імпорт неукраїномовної друкованої продукції обкладається додатковим митом, до конкурсу на одержання ліцензії на теле- і радіомовлення з загальнодержавним покриттям допускаються тільки україномовні канали, до показу в кінотеатрах допускаються тільки україномовні кінофільми, та фільми з україномовним синхронним перекладом, або українськими титрами.

Частиною цього процесу стають заходи спрямовані на унеможливлення освіти рідною мовою, принаймні на рівні середньої освіти. Суть яких полягала в тому, що в подальшому вступ до вищих навчальних заходів відбуватиметься тільки на основі зовнішнього незалежного оцінювання знань, і таке оцінювання відбуватиметься тільки українською мовою. Звісно, що в таких умовах втрачається сенс вивчення таких предметів будь-якою іншою, ніж українською мовою. Щоб уникнути таке неподобство, в 2008 році Міністерство освіти прийняло розпорядження про викладання в школах національних меншин всіх предметів по яким відбувається ЗНО українською мовою.

З приходом до влади Партії Регіонів ці підзаконні акти були відмінені, або було призупинено їх виконання, а в 2012 році був прийнятий  Закон «Про засади державної мовної політики», в якій поряд з забезпеченням всебічного розвитку і функціонування української мови, як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, у відповідності до духу і букви Європейської хартії регіональних мов або мов меншин були встановлені конкретні правила  і критерії щодо адресатів прав, визначення географічних меж, умов і механізмів використання меншинських мов в Україні.

Але не минає і двох років і ситуація з правами меншин докорінно змінюється. Переструктурована після Революції гідності ВРУ одним з перших своїх актів, у лютому 2014 року  приймає закон про скасування  Закон «Про засади державної мовної політики». Хоча цей акт в тодішніх складних політичних умовах (анексія Криму, збройний конфлікт на Донбасі тощо) не набуває чинності, але чітко зазначає наміри нової влади, які незабаром проявлятимуться в конкретних законах. Зокрема: Закон «Про вищу освіту» українську мову  визначає єдиною мовою вищої освіти;  Закон «Про державну службу» (2015 р.) встановлює винятковість використання української мови у роботі органів влади та зобов’язання досконалого володіння державними службовцями;   «Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації» (2017 р) припускає загальнодержавне віщання тільки українською мовою, що має складати не менше 80% від загального ефірного часу, мовами меншин припускається віщання тільки на регіональному рівні і в обсязі не більше 50% ефірного часу.

У вересні 2017 року ВРУ приймає нову редакцію Закону «Про освіту», нормативний зміст статті 7 якого, в супереч відповідним конституційним імперативам і міжнародно-правовим приписам суттєво звужує права на одержання освіти рідною мовою. Зокрема:

• у подальшому освіта рідною мовою для осіб належних до національних меншин може відбуватися тільки на рівні дошкільної і початкової освіти;
• у зв’язку з тим, що в Україні існуватимуть тільки україномовні навчальні заклади, припиняють своє існування навчальні заклади викладання мовами національних меншин, і припустимий обсяг навчання рідною мовою здійснюватиметься в українських школах в окремих класах, поряд з українською совою;
• середнє-спеціальна і вища освіта здійснюється виключно українською мовою. При потребі, в таких закладах може вивчатися мова певної меншини, як навчальний предмет. При цьому законодавець дозволяє двомовну освіту на загальному і середньому рівнях освіти, тобто можливість викладання окремих предметів мовами меншин, але це може відбуватися не буд-якою мовою, а тільки англійською і іншими офіційними мовами Європейського Союзу.

Певне, вищенаведені закони суперечили положенням Закон «Про засади державної мовної політики». Незабаром цю колізію розв’язує Конституційний Суд України, який своїм Рішенням № 2р/2018 визнає неконституційним Закон «Про засади державної мовної політики». При чому здійснює таке скасування не по причині невідповідності нормативного тексту, або його окремих положень основному закону України, а шляхом встановлення порушення процедури при його прийняття.

В квітні 2019 року ВРУ приймає Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», в якій практично дублюючи наведені положення Закону «Про освіту» , встановлює виняткову обов’язковість використання української мови у всіх сферах суспільного життя, та передбачає відповідальність для порушників цих правил. В січні 2020 року був прийнятий Закон «Про повну загальну середню освіту», який з незначними змінами і уточненнями повторює приписи двох попередніх.

Крім брутального скасування/звуження прав національних меншин  принциповою новацією цих Законів є поділ громадян, щодо доступності для них окремих мовних прав на 4 категорії: 1) українці; 2) корінні народи; 3) національні меншини, мова  яких є однією з офіційних мов ЄС; 4) національні меншини мова яких не є офіційною мовою ЄС. Проблему можливого дискримінаційного характеру, а значить неконституційності такої сегрегації також вирішує КСУ, який своїм Рішенням 10-р/2019 визнає конституційним Закон «Про освіту», а Рішенням 1-р/2021 визнає конституційним Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

На мою думку ці рішення КСУ, особливо 1-р/2021 матимуть принципове значення не тільки для подальшої юридичної нормотворчості в сфері захисту прав національних меншин, але також і в цілому на стан розвитку правової державності України. У мотиваційній-пояснювальній  частині цього Рішення КСУ, зокрема, встановив, що Україна, незалежно від імперативів Конституції і приписів чинних міжнародно-правових документів у праві встановити буд-яку власну модель мовник відносин, на приклад: у питаннях мовних обмежень на зайняття виборних посад; щодо освіти рідною мовою; щодо засобів масової комунікації тощо. Визнав, що режим двомовності суперечить конституційному статусу української мови як державної; що російськомовні громадяни не є мовною меншиною в Україні; а посилання з метою захисту прав на положення Мовної Хартії є політичним маніпулюванням. Конституційну гарантію на одержання освіти рідною мовою визнав таким, що сприяє сегрегації.  Змінив конституційне визначення суб’єкта українського  державотворення з  «Українського народу – громадян України всіх національностей» на «державотвірну націю та національні меншини» рівність у правах яких, на його (Суду) думку полягає в праві на оволодіння державною мовою.

Вважаю, що цим рішенням КСУ обґрунтовуючи визнання конституційними очевидно неконституційні положення Закону поряд з тим, що дав специфічне тлумачення засадничим положенням (суб’єкт державотворення, недискримінація, статус міжнародних договорів тощо) Конституції, ліквідував конституційні гарантії забезпечення прав національних і мовних меншин в Україні.

Ось неповний і стислий перелік сутності претензії угорців Закарпаття, і напевно представників всіх інших національних меншин, які тією, чи іншою мірою користувалися, користуються своїми, меншинськими правами визначених Конституцією і міжнародними договорами України.

 – Зараз на етапі підготовки новий законопроект про нацменшини. Чи аналізували ви вже його? Чи є думки з цього приводу?

Так, угорська спільнота через свої громадські організації, активістів, фахівців залишається активними учасниками правотворчих процесів. Нами був проаналізований останній варіант запропонований профільним комітетом ВРУ в липні поточного року проект закону «Про національні спільноти України». Були підготовлені і надіслані ініціаторам детальні пропозиції і зауваження, а також оприлюднений на широкий загал заява з цього питання.

На гашу думку цей законопроект слідує законодавчій концепції накресленого вищенаведеними актами і має за мету ще одним законом закріпити звуження і ліквідацію прав національних меншин. В спільній заяві Демократичної спілки угорців України і Товариства угорської культури Закарпаття зазначається, Принципова новація проекту закону України «Про національні спільноти України» полягає у зміні назви, і тим самим зміни об’єкта регулювання, суб’єкта правовідносин. А саме, замість «національних меншин України і осіб які до них належать»,  пропонується вживати «національні спільноти України і особи які до них належать». Вважаємо це неприпустимим, адже словосполучення-термін «національна спільнота» є невідомою ні для Конституції, ні для її міжнародних договорів України. Тому, висловлюємо категоричну незгоду з введенням цієї новації в законодавство України, яка, на нашу думку, шляхом відходу від конституційних і міжнародно-правових засад, створить підґрунтя для маніпуляцій і передумови для подальшого руйнування системи захисту прав національних меншин в нашій державі».  В цій заяві угорські організації наголошують на  порушенні в даному законопроекті норм Конституції у питаннях реалізації права національних меншин на одержання освіти рідною мовою і на вільне використання своєї рідної мови, а також про порушення конституційної імперативи щодо заборони звуження існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів.

Спасибі за розмову! Успіхів Вам, пане Михайле!