Як має працювати Закон України “Про корінні народи України”?

18 травня цього року, в день вшанування пам’яті депортації кримськотатарського народу у 1944 році, Президент України Володимир Зеленський, виконуючи свою обіцянку, дану рівно рік тому, подав до Верховної Ради законопроект про корінні народи. Цей документ містить серед іншого юридичне визначення корінних народів України, декларує їх публічну правосуб’єктність, базу прав цих народів та осіб, що належать до них, та зобов’язання держави щодо реалізації цих прав.

Відповідно до законопроекту (який з тих пір вже став законом), корінний народ України – автохтонна етнічна спільнота, яка сформувалася на території України, є носієм самобутньої мови і культури, має традиційні, соціальні, культурні або представницькі органи, самоусвідомлює себе корінним народом України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами України. Ця стаття не лише визначає вищезазначений критерій належності до корінного народу, а й позначає територію України, де такі народи могли утворитися – це Кримський півострів. Більше того, навіть називає їх – це кримські татари, караїми і кримчаки. Отже, розробники закону визначили не лише те, які народи можуть вважатись корінними, а й які не можуть бути такими, а саме: які мають національне державне утворення, які утворились не на Кримському півострові, і які не є кримськими татарами, караїмами або кримчаками.

Закон також містить визначення представницького органу корінних народів, згідно з яким це представницькі органи, створені корінними народами і які мають право представляти та приймати рішення від імені корінних народів відповідно до Конституції та законів України. Ці органи набувають або втрачають свої права та обов’язки згідно з відповідними рішеннями Уряду.

Після підписання Президентом України закону, який завдяки цьому набрав чинності, визнання права на (внутрішнє) самовизначення громад національних меншин стане фундаментальним нововведенням для правової системи України. Адже згідно із законом корінні народи в Україні мають право на самовизначення, що, на думку автора (авторів) документу, також означає визначення їх власного політичного статусу в рамках закону, а також право на незалежний економічний, соціальний та культурний розвиток. При такому самовизначенні корінні народи мають право на самоврядування у всіх питаннях, що стосуються їх внутрішніх справ. Одним з таких питань є спосіб створення представницького органу, який створюється та діє в рамках Конституції та законів України.

В рамках самовизначення, переважно через свій представницький орган, корінні народи мають право, зокрема, визначати свої власні національні символи та їх використання, на дорадчих правах брати участь в обговореннях, де урядовці вирішують питання про культурні та релігійні об’єкти етнічного значення цих народів; про відновлення етнічних географічних назв. Вони мають право спільно з органами державної влади вирішувати питання про створення власних навчальних закладів, визначати освітні програми, пов’язані з мовою, культурою та історією даного етносу. Вони також мають право створювати власні засоби масової інформації, які можуть отримувати державну допомогу. Вони мають компетенцію брати участь у підготовці місцевих та регіональних програм розвитку та програм захисту навколишнього середовища у своїй місцевості та отримувати доходи від експлуатації природних ресурсів у своїй місцевості. Ці представницькі органи можуть делегувати учасників у міжнародні організації та конференції, що займаються проблемами корінних народів.

У законі держава зобов’язується, зокрема, захищати корінні народи від усіх форм насильства та примусу, включаючи насильницьку асиміляцію та інтеграцію. Держава забезпечує утримання представницького органу корінних народів та сприяє створенню представництва корінних народів у Верховній Раді та у місцевих виборних органах.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що цей закон з відносно невеликим текстом передбачає запровадження низки правових інститутів та юрисдикцій, які досі невідомі українській правовій системі. Серед іншого, надання колективних прав етнічним групам (в даному випадку йдеться лише номінально про одну), згадуючи найвищий рівень можливостей – право на (внутрішнє) самовизначення. Закон, зокрема, передбачає створення засобів забезпечення цих прав, представництво, яке має створити етнічна спільнота, а також його права та обов’язки. Тобто, використовуючи фахову термінологію, розробники закону намагаються побудувати специфічну модель автономії меншин з культурним та територіальним характером. Вони роблять це повністю ігноруючи термін “автономія”, з відомих причин.

Водночас, слідкуючи за традиційним характером українського законодавства у сфері прав меншин, нам також доводиться стикатися з декларативним характером положень закону. Тобто, з відсутністю механізмів реалізації оголошених прав, які добре звучать, а також з їх обмеженим характером, яким можна керувати з центру державної влади. Прикладом цього є ієрархічні відносини між Урядом та представницьким органом, у яких Уряд, який здійснює владу відповідно до поточної політичної ситуації, може на власний розсуд у будь-який час відкликати повноваження представницького органу, фактично припиняючи всю систему самовизначення та самоврядування.

Хоча, попри вищезазначені критичні зауваження, цей проект може бути позитивно оцінений етнічними спільнотами, зазначеними у тексті закону, для тих, хто не увійшов у цей перелік, цей текст викликає ряд негативних питань. Наприклад, чи поширюється захист з боку держави від насильницької асиміляції та інтеграції лише на тих, які згідно з цим законом вважаються корінними народами? Та чи є включення в закон критерію існування власного державного утворення підставою для позбавлення прав тих, які мають таке державне утворення?

Прийняття закону вписується в серію символічних жестів української державної влади для кримськотатарського народу. Хоча реалізація змісту документу в повсякденній практиці викликає великі сумніви, оскільки Кримський півострів, як сфера його дії, наразі є поза юрисдикцією України. Водночас, на наш погляд, незважаючи на те, що закон визнає та пропонує закріпити в законі правосуб’єктність лише певної етнічної групи та на окремій території країни, а також внутрішнє право етнічної групи на самовизначення та засоби його реалізації – уповноважений цією групою представницький орган, прийняття цього закону може стати важливим етапом у правовому розвитку України щодо національних меншин.

 

Ласло Зубанич,

голова Демократичної спілки угорців України

Науковець, громадський діяч Михайло Товт – про нацменшини та їхні права в Україні

Михайло Товт – фахівець із прав національних меншин, представник угорської меншини в Україні. Старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН

ЧИТАТИ ДАЛІ »

Як має працювати Закон України “Про корінні народи України”?

18 травня цього року, в день вшанування пам’яті депортації кримськотатарського народу у 1944 році, Президент України Володимир Зеленський, виконуючи свою обіцянку, дану рівно рік тому,

ЧИТАТИ ДАЛІ »

Проблеми з освітою на Закарпатті не пов’язані з національними меншинами

Ми вже писали про розслідування за результатами ЗНО і стало зрозуміло, що четвертий рік поспіль Закарпаття за результатами ЗНО займає останнє місце не через те,

ЧИТАТИ ДАЛІ »