16 червня 1991 року останній ешелон радянських військ покинув територію Угорщини. 19 червня генерал-лейтенант Віктор Григорович Шилов останнім покинув країну у Загоні, в цивільному вбранні та з дипломатичним паспортом у кишені. Так завершилося виведення військ Радянським Союзом, а в Угорщині 19 червня стало Днем Свободи.
З нагоди 30-річчя цієї події Демократична спілка угорців організувала пресконференцію з Віктором Шиловим в Угорському домі. Учасник 3 воєн – в Афганістані, Карабасі та Придністров’ї — «крестьянский син», який пройшов шлях військового від рядового до генерала, Віктор Григорович поділився спогадами про 19 червня 1991 року. Згадав і про важчі періоди в своєму житті.
— Свого часу, 30 років тому, я був командувачем південної групи військ Угорщини, уповноваженим Радянського уряду. Прибув в Угорщину в 1988 році, був підпорядкований особисто Михайлу Горбачову. Робота була дуже відповідальна: більше мільйона було населення Угорщини. Від радянського уряду доводилось мені вирішувати всі питання: військові, цивільні, міжнародні. Щодня була доповідь товаришу Горбачову. Справа була дуже-дуже відповідальна! Уявіть собі, що могло би бути зі мною, якби я одного разу прийняв неправильне рішення: не сподобалося б Горбачову, або проти існуючих справ. Але нічого, працювали ми дружно, з розумінням справ, дякую угорському уряду.
Свого часу Радянський Союз та Угорська республіка прийняли рішення, не без участі Варшавського договору, про виведення радянських військ з Угорщини. Обговорювати рішення уряду ми, військові, не маємо право. Рішення урядів – для нас закон.
І в 1991 році ми, військові, виконували волю уряду. За вивід військ Москва перерахувала 53 мільярди інвалютних рублів. Ну тоді не було євро, не було долара, а були ось такі незрозумілі гроші. Угорці поступили інакше: взяли бурові машини американські і почали бурити землю біля військових частин. І вони нарахували 106 мільярдів інвалютних рублів. Це велика сума… І протягом 2 років велися переговори, щоб якось ці питання вирішити.
Я поїхав з Угорщини 19 червня. Мій від’їзд був запланований на 10 годину, але я поїхав на годину раніше, тому що з’явилась інформація про можливі провокації з боку угорської молоді. Поїхав з усіма належними почестями, згідно закону. Молодь сприймала виведення військ по-різному: стояли з плакатами «Руські! Швидше додому!» Ну для чого так було робити?
Провокації були. Весь час говорили, що в нас є ядерна зброя та боєголовки. Я офіційно заявляю: у 1991 році я особисто займався цим питанням і давав відповідь через пресу. Таке було правило: на будь-яку скаргу треба було відповідати. Я брав комісію, їхав з ними на місце події, але вони нічого не могли довести. Не було в нас ядерної зброї в Угорщині. Ніяких боєголовок! Провокації це все були. Ну що поробиш?.. Обговорювати це не будемо. В кожної людини своя думка.
Угорці середнього віку, особливо комуністи, проводжаючи ешелони з нашими військами, плакали. Кожен полк – ешелон, по 60 вагонів. Виїжджали військові з сім’ями, багато людей. Виїжджали через Україну, озброєння, боєприпаси теж сюди вивозив, на склади.
Багато людей були проти виведення радянських військ з Угорщини. Але наказ є наказ і обговорювати його ми не мали права. В кожній країні своє керівництво, воно має право розбиратися, а чужі люди не сміють давати вказівки, кому і як поступати. Але старші люди плакали, тому що їм при нас добре жилося: ми купували продукти, свіже м’ясо фермерам та іншим людям…
Всі люди, які повернулися в Радянський Союз, хто хотів служити – пішли служити далі. Хто не хотів більше служити – мав вислугу років, мав квартиру і міг написати рапорт і звільнитися. Солдати строкової служби були розподілені по військам, а потім звільнені згідно правилам. Ніхто покинутим після Угорщини не був – це дуже відрадно.
Усі, хто йшов служити за кордон, мав квартири, тому при поверненні додому проблем не було у військових родин, де жити. І це правильно. Бо коли ви приїхали в гості, то якщо надовго затрималися – то гостям не завжди раді, пробачте мене… Тому я в першу чергу вимагав житло для сімейних, дзвонив: дайте! Дайте! Дайте! Після Угорщини повернувся в Москву, мав квартиру в Кунцево.
Ну а потім – «гарячі точки» всі були мої… Літали на Кавказ, там було багато біди… Бандити захоплювали дитячі садочки, ішли до військової частини і вимагали завантажити самосвали технікою, зброєю, інакше 3 солдатиків, днювальних, замотаних в килими, облиють бензином і підпалять… Ну який командир полку не виконає їхнє прохання?! Звичайно, за життя людини, солдатика, все віддаси.
Потім уже з Москви розбирались: стрілянини не було, вбитих не було. Склали 3 акта: акт бандитам, акт військовій частині і акт в архів. Така була постановка питання: щоб не було бійні, кровопролиття.
На 3 роки був Карабах. Потім Придністров’я. Отримав вказівку: припинити війну в Придністров’ї! От 2 місяці тому по телебаченню виступав один молодик, якого і в проєкті ще не було, коли там була війна, сказав: «Москалі винні, що в Придністров’ї була війна!» А я мирив, за 10 днів навів порядок. Дністер був червоний від крові: сусід на сусіда йшов, місто на місто, село на село… Румуни відкрили кордон і давали зброю обом сторонам конфлікту! Румуни винні, а не москалі, даремно той хлопець звинувачує…
Найважче було там, де війна. Не маєте права позбавляти людину життя. Ніхто цього права не має! Але війна – це війна, там люди завжди гинуть. При плануванні операцій робиш так, щоб загинуло їх якомога менше! Це було важко.
Потім потрапив у госпіталь Бурденка, лікарі клеїли ногу… Апарат Єлізарова. Тяжко було… Наркотики кололи в ногу, 8 уколів на добу. Біль страшна була, а дадуть укол – то хоч пісні співай. 3 години мине і знову – біль страшна. Підлікували мене і через рік я звільнився з армії. На милицях.
Приїхав на Закарпаття і почав будувати будинок в Оноківцях. Побудували з дружиною 3 будинки, 2 з яких – готель, а в третьому живемо ми. Дякую Україні, дякую Закарпаттю, що прийняли селянського сина. Посеред чистого поля Укртелеком дав лампочку і стовп. І почав я будувати дім. А зараз там ціле містечко. Газ провів безплатно. Вулиця Кар’єрна, 16 мільйонів купонів пішло туди, на облаштування вулиці, я знав, що це потрібно було людям, а вони таких грошей не мають. Правильно я зробив…
Кажуть, хочеш бути щасливим – живи в Україні, а хочеш бути здоровим – живи на Закарпатті. Чудовий край! Дякую вам!
Покинувши Угорщину в 1991 році, Віктор Шилов більше не приїжджав у цю країну. Каже: не запрошували… Та й з ногою хворою було вже не так легко їздити…
Нині 81-річний, генерал-лейтенант 39 років прослужив в армії. Всі ці роки разом з ним була дружина Тамара, яка пройшла з ним усі радості і біди. З родиною Віктор Шилов був дуже-дуже мало часу. На руках у нього помер 48-річний син — рак. Залишилися 2 онука. «Але життя дається один раз і треба його жити, помагати людям, робити добро. Тільки добро», — каже Віктор Григорович.