Генерал Віктор Шилов: «Коли радянські війська виїжджали з Угорщини, молодь кричала: «Руські! Швидше додому!»

16 червня 1991 року останній ешелон радянських військ покинув територію Угорщини. 19 червня генерал-лейтенант Віктор Григорович Шилов останнім покинув країну у Загоні, в цивільному вбранні та з дипломатичним паспортом у кишені. Так завершилося виведення військ Радянським Союзом, а в Угорщині 19 червня стало Днем Свободи.

З нагоди 30-річчя цієї події Демократична спілка угорців організувала пресконференцію з Віктором Шиловим в Угорському домі. Учасник 3 воєн – в Афганістані, Карабасі та Придністров’ї — «крестьянский син», який пройшов шлях військового від рядового до генерала, Віктор Григорович поділився спогадами про 19 червня 1991 року. Згадав і про важчі періоди в своєму житті.

— Свого часу, 30 років тому, я був командувачем південної групи військ Угорщини, уповноваженим Радянського уряду. Прибув в Угорщину в 1988 році, був підпорядкований особисто Михайлу Горбачову. Робота була дуже відповідальна: більше мільйона було населення Угорщини. Від радянського уряду доводилось мені вирішувати всі питання: військові, цивільні, міжнародні. Щодня була доповідь товаришу Горбачову. Справа була дуже-дуже відповідальна! Уявіть собі, що могло би бути зі мною, якби я одного разу прийняв неправильне рішення: не сподобалося б Горбачову, або проти існуючих справ. Але нічого, працювали ми дружно, з розумінням справ, дякую угорському уряду.

Свого часу Радянський Союз та Угорська республіка прийняли рішення, не без участі Варшавського договору, про виведення радянських військ з Угорщини. Обговорювати рішення уряду ми, військові, не маємо право. Рішення урядів – для нас закон.

І в 1991 році ми, військові, виконували волю уряду. За вивід військ Москва перерахувала 53 мільярди інвалютних рублів. Ну тоді не було євро, не було долара, а були ось такі незрозумілі гроші. Угорці поступили інакше: взяли бурові машини американські і почали бурити землю біля військових частин. І вони нарахували 106 мільярдів інвалютних рублів. Це велика сума… І протягом 2 років велися переговори, щоб якось ці питання вирішити.

Я поїхав з Угорщини 19 червня. Мій від’їзд був запланований на 10 годину, але я поїхав на годину раніше, тому що з’явилась інформація про можливі провокації з боку угорської молоді. Поїхав з усіма належними почестями, згідно закону. Молодь сприймала виведення військ по-різному: стояли з плакатами «Руські! Швидше додому!» Ну для чого так було робити?

Провокації були. Весь час говорили, що в нас є ядерна зброя та боєголовки. Я офіційно заявляю: у 1991 році я особисто займався цим питанням і давав відповідь через пресу. Таке було правило: на будь-яку скаргу треба було відповідати. Я брав комісію, їхав з ними на місце події, але вони нічого не могли довести. Не було в нас ядерної зброї в Угорщині. Ніяких боєголовок! Провокації це все були. Ну що поробиш?.. Обговорювати це не будемо. В кожної людини своя думка.

Угорці середнього віку, особливо комуністи, проводжаючи ешелони з нашими військами, плакали. Кожен полк – ешелон, по 60 вагонів. Виїжджали військові з сім’ями, багато людей. Виїжджали через Україну, озброєння, боєприпаси теж сюди вивозив, на склади.

Багато людей були проти виведення радянських військ з Угорщини. Але наказ є наказ і обговорювати його ми не мали права. В кожній країні своє керівництво, воно має право розбиратися, а чужі люди не сміють давати вказівки, кому і як поступати. Але старші люди плакали, тому що їм при нас добре жилося: ми купували продукти, свіже м’ясо фермерам та іншим людям…

Всі люди, які повернулися в Радянський Союз, хто хотів служити – пішли служити далі. Хто не хотів більше служити – мав вислугу років, мав квартиру і міг написати рапорт і звільнитися. Солдати строкової служби були розподілені по військам, а потім звільнені згідно правилам. Ніхто покинутим після Угорщини не був – це дуже відрадно.

Усі, хто йшов служити за кордон, мав квартири, тому при поверненні додому проблем не було у військових родин, де жити. І це правильно. Бо коли ви приїхали в гості, то якщо надовго затрималися – то гостям не завжди раді, пробачте мене… Тому я в першу чергу вимагав житло для сімейних, дзвонив: дайте! Дайте! Дайте! Після Угорщини повернувся в Москву, мав квартиру в Кунцево.

Ну а потім – «гарячі точки» всі були мої… Літали на Кавказ, там було багато біди… Бандити захоплювали дитячі садочки, ішли до військової частини і вимагали завантажити самосвали технікою, зброєю, інакше 3 солдатиків, днювальних, замотаних в килими, облиють бензином і підпалять… Ну який командир полку не виконає їхнє прохання?! Звичайно, за життя людини, солдатика, все віддаси.

Потім уже з Москви розбирались: стрілянини не було, вбитих не було. Склали 3 акта: акт бандитам, акт військовій частині і акт в архів. Така була постановка питання: щоб не було бійні, кровопролиття.

На 3 роки був Карабах. Потім Придністров’я. Отримав вказівку: припинити війну в Придністров’ї! От 2 місяці тому по телебаченню виступав один молодик, якого і в проєкті ще не було, коли там була війна, сказав: «Москалі винні, що в Придністров’ї була війна!» А я мирив, за 10 днів навів порядок. Дністер був червоний від крові: сусід на сусіда йшов, місто на місто, село на село… Румуни відкрили кордон і давали зброю обом сторонам конфлікту! Румуни винні, а не москалі, даремно той хлопець звинувачує…

Найважче було там, де війна. Не маєте права позбавляти людину життя. Ніхто цього права не має! Але війна – це війна, там люди завжди гинуть. При плануванні операцій робиш так, щоб загинуло їх якомога менше! Це було важко.

Потім потрапив у госпіталь Бурденка, лікарі клеїли ногу… Апарат Єлізарова. Тяжко було… Наркотики кололи в ногу, 8 уколів на добу. Біль страшна була, а дадуть укол – то хоч пісні співай. 3 години мине і знову – біль страшна. Підлікували мене і через рік я звільнився з армії. На милицях.

Приїхав на Закарпаття і почав будувати будинок в Оноківцях. Побудували з дружиною 3 будинки, 2 з яких – готель, а в третьому живемо ми. Дякую Україні, дякую Закарпаттю, що прийняли селянського сина. Посеред чистого поля Укртелеком дав лампочку і стовп. І почав я будувати дім. А зараз там ціле містечко. Газ провів безплатно. Вулиця Кар’єрна, 16 мільйонів купонів пішло туди, на облаштування вулиці, я знав, що це потрібно було людям, а вони таких грошей не мають. Правильно я зробив…

Кажуть, хочеш бути щасливим – живи в Україні, а хочеш бути здоровим – живи на Закарпатті. Чудовий край! Дякую вам!

Покинувши Угорщину в 1991 році, Віктор Шилов більше не приїжджав у цю країну. Каже: не запрошували… Та й з ногою хворою було вже не так легко їздити…

Нині 81-річний, генерал-лейтенант 39 років прослужив в армії. Всі ці роки разом з ним була дружина Тамара, яка пройшла з ним усі радості і біди. З родиною Віктор Шилов був дуже-дуже мало часу. На руках у нього помер 48-річний син — рак. Залишилися 2 онука. «Але життя дається один раз і треба його жити, помагати людям, робити добро. Тільки добро», — каже Віктор Григорович.

Ноутбуки з Угорщини для проведення дистанційного навчання отримали викладачі Українсько-угорського інституту УжНУ

Українсько-угорський навчально-науковий інститут УжНУ днями отримав велику кількість ноутбуків від благочинної організації IMG Solution Zrt (керівник Габор Сентдьорді). Вони були необхідні для того, аби викладачі інституту мали можливість безперешкодно проводити дистанційне навчання, розповів директор закладу Олександр Шпеник.

ЧИТАТИ ДАЛІ »

Звернення лауреата почесної відзнаки імені Ороня Яноша Віктора Трошкі

21-го березня цього року президія Закордонного відділення Академії наук Угорщини на своєму засіданні присудила Віктору Трошкі Почесну відзнаку імені Ороня Яноша “за вагомий внесок у розвиток науки”.

ЧИТАТИ ДАЛІ »

До Чопської МТГ надійшла гуманітарна допомога з міста Загонь

Чопська міська рада, відділ охорони здоров’я в особі начальника відділу Віктора Курина висловлює щиросердечну подяку міському голові міста Загонь (Угорщина) Ласлові Гельмеці за надану гуманітарну допомогу у вигляді медикаментів та перев’язувальних матеріалів.

ЧИТАТИ ДАЛІ »