Вона має багатолітній досвід роботи на керівних посадах Виноградівського а нині — Берегівського району. Судіть самі: депутат сільської, районної ради протягом кількох циклів, секретар Дяківської сільської ради з 1994 по 2002 рр.. З 2011 року заступник голови Виноградівської РДА а нині — заступник голови Берегівської РДА та заступник голови Демократичної Спілки угорців України, депутат Пийтерфолвівської сільської ради. З Євою Василівною Данич говоримо про особливі моменти в управлінні багатонаціональним регіоном, про мову та життя територіальної громади.
— Як давно ви в Спілці угорців України?
— Ну, дуже давно, десь із 2002 року, практично з самого початку існування Спілки. Вона, до речі, цього року святкуватиме своє 30-річчя! Спочатку в Спілку приймали колективи, а потім уже почали приймати окремих людей. Тоді я і пішла до них. І з тих пір залишаюся однодумцем Спілки і жодного разу не пошкодувала. Підтримую їхні ідеї, які співпадають з моїми ідеями, баченням і думаю, залишуся з ними до кінця.
Тоді ми почали створювати у Виноградівському районі первинні сільські осередки створили їх 28. Усі вони на сьогодні зареєстровані і діють, правда, здебільшого вже не такі чисельні. Люди померли, повиїжджали, є й молодь, звичайно, яка доєднується до нас сьогодні. Не є вони настільки активними, але вони є.
— Я так помічаю, що багато угорців Закарпаття не дуже активні в громадському плані, не поспішають брати на себе ініціативу. Як думаєте, чому?
— Так, це правда. Наша молодь і брала би на себе управлінські обов’язки (тому що угорськомовні люди на Закарпатті нічим не гірші за українців), просто не беруться за ці обов’язки через незнання української мови на належному рівні…
Я це можу підтвердити, тому що стикаюся з цим доволі часто. Є дуже багато молодих людей, розумних, ініціативних, готових долучитися до будь-якої справи, але мають мовний бар’єр. І навіть володіючи мовою на побутовому рівні, вони не можуть переступити його: ганьбляться, не будуть говорити, бо думають, що з них почнуть сміятися…
— Ну вони мають можливість її вивчити…
— Можливість є, бажання є, але, я думаю, є якась недоробка в методиці викладання української мови… Я не освітянин, тому точно вам не скажу причини, але я свого часу теж вчилася в угорській школі, за радянських часів, і ми нормально вивчили російську мову, і після того вступали в українські вузи, а там уже переходили на українську мову. Не скажу, що ми володіли нею на високому рівні, я теж розмовляю не досконалою українською, але я зрозумію все і мене люди теж розуміють. Просто, коли потрібно виступати, то я вже вибираю метод, як говорити: щоб коротко, доступніше, щоб я змогла пояснити те, що потрібно.
Тому я думаю, що методика вивчення української мови в угорських школах недопрацьована. Молодь хоче жити в Україні, але не знати державну мову не можна.
У нас у Берегівському районі, в селах немає великого вибору, тому що школи є з угорською мовою навчання, а тих уроків української дуже мало для того, щоб дитина могла якісно вивчити мову.
— Який вихід з цієї ситуації бачите особисто ви?
— Я не освітянин, але я думаю, варто було б змінити методику викладання мови в школах. І, думаю, варто би збільшити кількість уроків української, але повторюся, я не освітянин, тому моя думка тут не професійна.
— Ви згадували про 28 осередків Спілки угорців України у Виноградівському, тобто вже Берегівському районі. Чим вони живуть сьогодні?
— Ми дружні, постійно тримаємо зв’язок і ми зберегли наші живі відносини з самого початку утворення осередків, з 2002 року. У нас різні люди: є освітяни, інтелігенція, є працівники культури, є й прості люди, є підприємці. Ми в кожному селі знайшли ключову людину, і потім ці люди почали збирати довкола себе друзів, однодумців, так і створювалися наші осередки.
Таких великих, глобальних проблем у нас, слава Богу, немає. Були проблеми з працевлаштуванням, але вони властиві не тільки нам, і ми їх максимально, як могли, вирішували.
Ще проблемою є те, що в нашому районі, я знаю, що є села де немає сільських лікарів і ми їх ніяк і нічим не можемо сюди затягнути. Я живу в селі Ботар, до нашої сільради відносяться 5 сіл, вони розкидані по території і в нас роками не було сільського лікаря.
— Тепер ви вирішили цю проблему?
— Вирішили. Я, будучи заступником голови Виноградівської РДА, бачила звернення людей на гарячу лінію. І одне з таких звернень було від переселенця із, здається, Донецької області про те, що він уже 2 роки як живе в Ужгороді, він лікар і шукає роботу сімейного лікаря. Я одразу ж вхопилася за цю можливість, зв’язалася з нашим сільським головою і сказала, що є бажаючий працювати сімейним лікарем. І нам вдалося перевести його до нас! Пів року треба було почекати, бо він мав пройти переатестацію, але тепер уже 3 роки як все добре, він перейшов сюди жити і успішно працює.
— Як добре! Немає в нього мовного бар’єру?
— Ні, на такому побутовому рівні в нас люди розмовляють українською, тому немає.
Дороги – це ще актуальна проблема. В нас є село Велика Паладь Заболоття, там 2 роки тому люди скинулися і забетонували величезні ями на дорозі, працювали 2 тижні. Такі в нас люди: якщо потрібно щось робити, вони гуртуються і разом усе роблять. Ініціативні.
В 2015 році, як я почала працювати в Берегівській РДА, губернатором був Геннадій Москаль, і ми придумали організувати фестиваль кукурудзи і запросити його до нас на фестиваль. Заодно провезли його дорогою до румунського кордону, до КПП «Дяково» — дорогою державного значення, тут каміонний пропускний пункт у нас, але вона була просто в дуже-дуже поганому стані! Ми проїхалися тими страшними ямами, Москаль побачив, в якому стані та дорога, і пообіцяв, що першою дорогою, яку відремонтують, буде ця. І наступного року її відремонтували. Тоді частково зробили дорогу з Петрова до Дякова, а через рік зробили з Петрова до Бобового. І тепер доробляють ще одну, то в нас тепер дороги ідеальні.
— Єва Василівна, не конфліктують люди в такому багатонаціональному районі?
— Я знаю так, що немає ніяких конфліктів. Ми живемо тут уже століттями і ніяких конфліктів на етнічній основі немає. Ні між ромами, ні між угорцями, ні між українцями. Всі нормально живуть, поважають один одного і я не можу навіть пригадати зараз, щоб щось таке було.
— Нещодавно ви стали представником територіальної громади в селі Петрово.
— Так, у нас у Виноградівському районі раніше було 31 сільська рада, а тепер є 4 територіальні громади. Одна з них – у Петровому і я там стала депутатом. Сюди відноситься 13 населених пунктів.
— Як думаєте, наскільки ефективною був такий територіальний перерозподіл?
— Знаєте, все нове, незвичне, часто важко запрацьовує. Поки що дуже мало часу пройшло, і я вважаю, що цей поділ ще не запрацював так, як мав би. І тому ще працюють адміністрації і вже працюють ТГ – тому що вони ще не перебрали ті функції, які мали би виконувати.
По-перше, територіальні громади утворилися, але не могли наповнювати свої штати. Раз нема працівників, то нема кому займатися тими чи іншими питаннями. Тоді адміністрація перебирає на себе ці функції, щоб не було такого, що люди опинилися без підтримки та допомоги. Треба певний час, певний перехідний період, щоб усе нормально запрацювало. На даний момент, як я бачу, цей механізм повністю не запрацював.
Тепер ці територіальні громади – як велика сільська рада. Населення об’єдналися, мають свій бюджет, тепер самі мають планувати розподіл коштів і, на жаль, бюджет такий, що їм доведеться скорочувати свої установи.
— Так, поширена проблема в багатьох ТГ… Чи є у вашій громаді такі випадки, коли через брак грошей ви змушені ліквідовувати якісь заклади?
— На сьогодні в нас не закрилася жодна музична школа, в нас діють музей, скансен, інші культурні об’єкти. Все поки що працює. Кажу «поки що», тому що рано чи пізно вони і так будуть мусіти пристосуватися до нових обставин. У нас маленькі населені пункти, і всюди була школа, садочок, бібліотека, будинок культури. І як би там не було, але зі свого бюджету вони не можуть те все утримувати. Так, на цей рік вони ще так запланували бюджет, що ще можуть працювати, але на наступний рік мусять думати, де, що і як об’єднати, щоб і далі утримувати ці соціальні об’єкти.
Освітня комісія мала вже опрацювати це питання, визначити, де скільки груп, дітей, вихователів. Тепер найближчим часом у нас планується сесія і ми будемо обговорювати, як виходити з ситуації і які установи потребують трансформації в першу чергу. І як зробити так, щоб вирішити цю ситуацію з найменшими втратами.
