“До війни уявлення не мав, як працює артилерія, ніколи навіть автомат в руках не тримав”. Історія етнічного угорця, який захищає Україну

Віктор Трошкі – кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри фізико-математичних дисциплін Українсько-угорського навчального інституту Ужгородського національного університету.

Свого часу він закінчив математичний факультет УжНУ, відтак вчився в аспірантурі при механіко-математичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка і в 2016-му році захистив кандидатську дисертацію на тему “Квадратично фі-субгауссові випадкові величини та процеси”.

В УжНУ Віктор Трошкі викладає різні дисципліни, серед яких математичний аналіз функції однієї змінної, комплексний математичний аналіз, функціональний аналіз, теорія ймовірності.

Вірніше, викладав, тому що зараз він – боєць 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Збройних Сил України.

А ще Віктор Бейлович Трошкі – етнічний угорець. Він не проходив строкову службу в ЗСУ, не закінчував військову кафедру при університеті, не мав ні армійського, ні тим більше бойового досвіду. А значить, не перебував у резерві чи запасі й не підпадав під мобілізацію, тому міг і далі спокійно читати лекції студентам чи займатися науковою діяльністю.

Проте в перші ж дні повномасштабного вторгнення Росії доцент УжНУ добровільно пішов у військкомат і став солдатом 128-ої гірсько-штурмової бригади.

“Мої рідні були не в захваті від рішення піти на війну, але прийняли його без заперечень”

Ми зустрілися з Віктором у місці теперішньої дислокації підрозділу бригади, за 1300 кілометрів від Закарпаття. Найоптимальнішим місцем для розмови виявилося невелике приміщення, яке військові використовують як дровітню.

– Я народився в селі Кінчеш під Ужгородом, – розповідає Віктор, вмостившись на полінах, накритих маскувальною сіткою. – За національністю угорець. Мої бабуся й дідусь по татовій лінії майже не говорили українською, але батьки вдома навмисно спілкувалися двома мовами – угорською й українською, тому я досконало вивчив обидві. 

Моя дружина – українка, вона з іншого села біля Ужгорода. Ми вчилися в аспірантурі, тому вона теж викладає в УжНУ. Маємо двох синів: Давиду три рочки, а Даніелю – один. І ми так само розмовляємо з ними двома мовами: я – угорською, а дружина – українською. Молодший, Даніель ще не розуміє, куди я подівся, а Давид знає, що “тато ганяє поганих дядь”.

Через кілька днів після початку війни Віктор прийшов у військкомат, щоб записатися добровольцем у ЗСУ. Перед тим розповів про своє рішення рідним. Вони були, м’яко кажучи, не в захваті. Однак прийняли його без заперечень.

При розподілі за військовими спеціальностями кандидата фізико-математичних наук віддали в артилерійський підрозділ 128-ої бригади.

– У військкоматі була величезна черга з добровольців і мобілізованих, – продовжує Віктор. – Коли я подав документи й розповів, де працюю, один із офіцерів вигукнув: “О, нам якраз такі потрібні в артилерії!”. Мабуть, через те, що хороший артилерист має добре знати математику. Так я сюди й потрапив. 

До того уявлення не мав, як працює артилерія, ніколи навіть автомат Калашникова не тримав. Нам показали, як поводитися зі стрілецькою зброєю, а тонкощі роботи артилерії я освоював уже в бойових умовах. 

 

“Про присудження мені почесної відзнаки Угорської академії наук я дізнався на фронті”

Разом із товаришами по підрозділу доцент УжНУ стійко зносить воєнно-польові умови: ночує в спальнику, часто на підлозі в нежитлових приміщеннях, гріється біля грубки, звикає жити без електроенергії й стабільного мобільного зв’язку. Радіє, якщо вдається коротко переговорити з рідними, а іноді обходиться простою смс, що все гаразд.

Околиці позицій артилерійського підрозділу неодноразово обстрілювали росіяни, утім, слава Богу, всі наші бійці живі й здорові.

– Нам щодня привозять гарячу їжу і навіть солодощі (напевно, від волонтерів), – каже Віктор. – Недавно встановили польовий душ, так що двічі на тиждень можна помитися. Я не вибагливий, тому вважаю такі умови нормальними. Командири ставляться до солдатів по-людяному, це мене навіть трохи здивувало. Морально я був готовий до жорсткіших умов. 

– Чому ви вирішили піти на війну? – питаю Віктора.

– Події останніх днів на Київщині це дуже промовисто ілюструють. Моя бабуся за татом (та, що майже не говорила українською) часто розповідала мені, як червона армія в 1944-му році звільняла Закарпаття. І як ставилася до угорців. Було те саме, що ми бачимо зараз у Бучі, Ірпені, Гостомелі та інших населених пунктах – один до одного. 

Мого дідуся репресували й відправили на Донбас тільки за те, що він був угорцем. Потім, через роки, його реабілітували. Бабуся вже померла, але коли почалася ця війна, я дуже яскраво згадав її розповіді й вирішив зробити все, щоб подібне жахіття знову не докотилося до Закарпаття. І до України теж, але поки маємо те, що маємо… 

“Молодший син ще не розуміє, куди я подівся, а старший знає, що “тато ганяє поганих дядь” 

Історія Віктора Трошкі, можливо, не вартувала б окремої розповіді, якби не одна особливість.

21-го березня цього року президія Закордонного відділення Академії наук Угорщини на своєму засіданні присудила Віктору Трошкі Почесну відзнаку імені Ороня Яноша “за вагомий внесок у розвиток науки”. Це одна з найвищих відзнак Академії наук Угорщини, якою щороку нагороджують як учених із Угорщини, так і з-за кордону.

Повідомлення Угорської академії наук про присудження Віктору Трошкі почесної відзнаки (фото надане директором українсько-угорського навчально-наукового інституту УжНУ Олександром Шпеником)

Почесна церемонія вручення нагороди, а також грошової премії в розмірі 500 тисяч форинтів (близько 43 тисяч гривень – автор), відбудеться на загальних зборах Академії наук Угорщини 3-4 травня 2022-го року в Будапешті.

– Ми ще до війни подали матеріали на отримання відзнаки, – пояснює Віктор Трошкі. – Це мої наукові статті на тему теорії ймовірності та математичної статистики, які індексуються в наукометричній базі Scopus і оцінюються за імпакт-фактором, кількістю посилань та іншими критеріями. І я виявився одним із переможців. 

Відповідний лист із Академії наук Угорщини прийшов в УжНУ, мені переслав його фото мій керівник, директор українсько-угорського навчально-наукового інституту УжНУ Олександр Шпеник. 

Командири вже знають про відзнаку й привітали мене. Але чи реально отримати відпустку й поїхати на урочисте вручення відзнаки, тим більше, за кордон, я не цікавився… 

 

У підрозділі бригади служать ще троє угорців із Закарпаття. Одного з них, трохи старшого, Віктор напівжартома називає Йончі-бачі (угорською – дядько Іван). Він виявився поруч під час нашої розмови.

– Мій батько Барта – угорець, мама Ґайдош – угорка, то хто я, як не угорець? – риторично запитує солдат Іван Барта. – В Угорщині моє прізвище звучить “Борто”, а в Україні – “Барта”. Звати Іван Янович, але дома я Йончі. 

Батьки народилися при чехословацькій владі, тому тата записали Барта Ян Йозефович, а маму – Ґайдош Гелена Ладіславовна. Тобто на чеський манер. Коли була яка влада, то так людей і записували. 

Дома в Коропці (село на Мукачівщині – автор) я більше спілкуюся українською, угорську знаю слабше. То місцеві угорці називають мене “укран націоналішта”, тобто українським націоналістом, – сміється Йончі-бачі. – Але я на це не зважаю. У перші години після початку війни добровільно прийшов у військкомат, а вже потім сказав рідним, що йду на війну. Бо треба цю російську наволоч викорінювати… 

Віктор Трошкі та Йончі-бачі – етнічні угорці, бійці 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади 

Принаймні четверо із загиблих на війні етнічних угорців мали крім українського й угорське громадянство

І насамкінець трохи статистики.

Впродовж восьми років – із 2014-го і до повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24-го лютого цього року – в зоні бойових дій на Донбасі загинули 100 закарпатців. Це бійці різних військових підрозділів, але найбільше – зі 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Із цих ста загиблих дванадцятеро були етнічними угорцями.

За переписом 2001-го року на Закарпатті мешкає 150 тисяч угорців, тобто 12,1% від загального числа населення області.

Втім, насправді їх значно менше, оскільки частина угорців за останні двадцять років виїхала із Закарпаття на постійне місце проживання в Угорщину або інші країни Євросоюзу. Тому кількість загиблих угорців серед загиблих на війні закарпатців у пропорційному відношенні значно більша, ніж кількість угорців, що мешкають на Закарпатті.

Свого часу автор цього тексту працював на державній службі й курував у тому числі питання учасників АТО та міжнаціональні відносини на Закарпатті. І з’ясував, що з 12 загиблих угорців принаймні четверо мали крім українського ще й угорське громадянство. Цей факт повідомили рідні та близькі загиблих. Щодо інших восьми загиблих родичі не захотіли відповідати на це питання.

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24-го лютого цього року серед загиблих закарпатців є принаймні один етнічний угорець – Кіш Шандор Шандорович, головний старшина Військово-Морських Сил Збройних Сил України, ужгородець. 29-річний військовий моряк загинув в останні дні лютого, напів сиротами залишилися двоє дітей. Президент України нагородив Шандора Кіша орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).

 

Зараз у Збройних Силах України, зокрема 128-ій бригаді, продовжують служити етнічні угорці. Деякі з них крім українського мають і угорське громадянство, однак не афішують це.

Останні парламентські вибори в Угорщині та пов’язані з ними деякі заяви офіційних осіб угорського уряду були болісно сприйняті українським суспільством, яке понад місяць протистоїть російському агресору і дуже сподівається на підтримку країн-сусідів.

Однак кожному, хто здіймає хайп на угорську тематику, не розбираючи, де політика, а де прості люди, слід згадати Віктора Трошкі, Івана Барту та інших етнічних угорців із Закарпаття. Котрі добровільно пішли зі зброєю в руках захищати Україну і за необхідності жертвують заради своєї країни найдорожчим – власним життям.

Ярослав Галас, колишній журналіст і держслужбовець, зараз – офіцер 128-ої гірсько-штурмової бригади 

Ноутбуки з Угорщини для проведення дистанційного навчання отримали викладачі Українсько-угорського інституту УжНУ

Українсько-угорський навчально-науковий інститут УжНУ днями отримав велику кількість ноутбуків від благочинної організації IMG Solution Zrt (керівник Габор Сентдьорді). Вони були необхідні для того, аби викладачі інституту мали можливість безперешкодно проводити дистанційне навчання, розповів директор закладу Олександр Шпеник.

ЧИТАТИ ДАЛІ »

Звернення лауреата почесної відзнаки імені Ороня Яноша Віктора Трошкі

21-го березня цього року президія Закордонного відділення Академії наук Угорщини на своєму засіданні присудила Віктору Трошкі Почесну відзнаку імені Ороня Яноша “за вагомий внесок у розвиток науки”.

ЧИТАТИ ДАЛІ »

До Чопської МТГ надійшла гуманітарна допомога з міста Загонь

Чопська міська рада, відділ охорони здоров’я в особі начальника відділу Віктора Курина висловлює щиросердечну подяку міському голові міста Загонь (Угорщина) Ласлові Гельмеці за надану гуманітарну допомогу у вигляді медикаментів та перев’язувальних матеріалів.

ЧИТАТИ ДАЛІ »