Янош Мешко: 70—80 тис. закарпатців було депортовано та незаконно засуджено радянським режимом

Історик Янош Мешко про репресії, ГУЛАГ та мовне питання.

Історик та юрист, ужгородець Янош Мешко почав займатися вивченням архівів та пошуком репресованих закарпатців не так давно. Але, як це буває часто, у цю тему його затягнула історія його батька. Наша розмова з Яношом могла би бути вдвічі довшою, втім газетний формат диктує свої рамки. Вашій увазі — найцікавіші моменти.

— Як давно ви займаєтеся темою репресованих закарпатців?

— Займаюся цим десь 6 років. Це таке випадкове заняття, бо в основному, 11 років, вивчаю історію… 10-ї ужгородської школи. В архіві нема такого, що ви одразу щось знайдете. Були такі дні, тижні, що нічого не знаходив. І якщо знаходив десь одне цікаве речення, то вже був дуже задоволений.

Досліджуючи історію школи, я потрапив до архіву СБУ. Моторошно стало, коли у 2014-му знайшов справу мого батька… Тривалий час я не міг до себе прийти. Ті 170 сторінок мене довго не залишали в спокої. Коли батько був 17-річним хлопцем, то під час гри збив зі стіни у Клубі портрети Молотова та Калініна й отримав за це «політичну» 54 статтю. Був заарештований у 1946 році. Але сталося так, що статтю перекваліфікували на «хуліганство» й, оскільки батько був малолітнім, то відсидів рік у Львівській колонії для малолітніх. На початку 48-го звільнився по амністії як малолітній, але в жовтні того ж року його знову заарештовують. Виявляється, з Москви прийшла депеша, мовляв, як сміли батькову справу перекваліфікувати в «хуліганство»?! І тоді батько дістав по повній програмі — 8 років.

Його повезли будувати Братську ГЕС у Красноярському краї. Із Пацканьова там був один землякфельдшер, вони після звільнення з батьком роками дивилися один на одного на вулиці та не сміли заговорити один з одним. З людиною там не рахувалися. Батькові ще пощастило, тому що був молодим пацаном і «політичні» взяли його під свою опіку й не підпускали до нього бандитів. Так, відсидівши 8 років і 20 днів, у січні 1955-го батько вийшов на свободу. Усі ці документи, копії їхні, я віддав у музей жертв сталінських репресій, який нещодавно відкрився у Паланку.

— Розкажіть про музей, будь ласка.

— Цей музей, до речі, був створений ще у 2017 році в Ужгороді, завдяки підтримці угорського уряду і титанічній роботі Юрія Дупки та Олексія Корсуна. Юрій Дупка тривалий час ходив по селах, від хати до хати, спілкувався з людьми, і так знаходив родини, у яких були репресовані. Так по крупицях він збирав матеріали до створення музею.

А Олексій Корсун, це мій учитель, я можу так сказати, вже з 80-х, коли дали дозвіл на доступ до архівів, поступово запрошував документи з різних ГУЛАГів та з київських і московських архівів. Тобто всі документальні свідчення репресій ми маємо дякуючи Олексію Корсуну.

3—4 роки тому всі ці архіви знову закрили на 50 років — було розпорядження Російської Федерації про те, що документи по Другій світовій війні щодо репресій і надалі закрити для вільного доступу.

— В архівах ви знаходили багатьох цікавих закарпатців?

— Дуже багатьох!.. Минулого року ми з Олексієм Корсуном підняли справу Василя Семеновича — простого собі чоловіка з Ключарків, який вирішив математичну задачу, яку людство не могло вирішити століттями!.. Міжнародне товариство чистої математики в Сорбонні визнало його почесним академіком. Тому його назвали Архімедом із Ключарків.

У час війни був військовим перекладачем в угорській армії, і за це у 1944 р., коли на Закарпаття вже прийшли «совєти», був заарештований і військовим трибуналом військ НКВС засуджений на 10 років позбавлення волі. Реабілітований у 1970 році. Але клеймо на ньому постійно висіло, працював тільки у вечірніх і заочних школах Мукачівського району.

Його родичі нещодавно звернулися до посольства України у Франції, щоб уточнити дані про Сорбонну, але у зв’язку з пандемією відповіді досі нема.

Наразі я також у пошуках справи отця греко-католицької церкви Теодора Дурневича. У 1933 році він був висвячений єпископом Олександром Стойком і призначений парохом у с. Скотарське на Воловеччині. Заарештований був Дрогобицьким НКВД у 1946 році та засуджений на 10 років. Отець Теодор опинився в таборі ГУЛАГу м. Явас, Мордовська АРСР, де з невідомих причин помер 17 квітня 1954 р. Це єдиний священникмученик, який не реабілітований досі… Про родичів ми нічого не знаємо, де вони знаходяться. Дружина о. Теодора Дурневича Олена Єнковська 1912 р. н. Діти — Георгіна й Олександра.

Після карантину з Олексієм Корсуном далі шукатимемо справу отця, на жаль, у закарпатських архівах її нема.

Серед священників є багато репресованих. Отець Дем’янович був заарештованй у кінці 44 року чеськими вояками у Рахові й був розстріляний у в’язниці Ужгорода.

Донині ніхто не знає, де він похований (за деякими матеріалами таємно похований на цвинтарі на вул. Капушанській). Він був каноном Мукачівської Греко-Католицької Єпархії і владика Теодор Ромжа просив віддати його тіло, але марно… Коли я прочитав вирок отцю від 13 березня 1945 року, то серед тих, хто його підписав був Василь Русин — Голова Спеціального Суду, а смертні вироки затверджували представники Народної Ради Закарпатської України, упізнав підпис Івана Туряниці… Далі стояв підпис його першого заступника — славнозвісного Петра Сови, Уповноваженого внутрішніми справами з безпеки Івана Ваша. Інтелігенти… Відомі люди… Ну, а смертний вирок був виконаний 23 квітня на Великодню П’ятницю 1945 року катом Марією Куруц (знаменита «Маруся»).

Я цього не можу зрозуміти! Для чого ці закарпатці йшли в репресивні органи? Я розумію, що людина хотіла жити і вижити в тій системі, але і ті, інші люди, засуджені, теж хотіли жити…

«Я тут буду жить!»

— Коли після війни наші євреї повернулися з концтабору додому в Закарпаття, а їхні домівки були зайняті НКВД-истами чи партійними чиновниками, то євреї діяли по-різному. Одні, побачивши ситуацію, поспішили виїхати, а інші залишалися, починали бити на сполох і вимагати справедливості та повернення майна. Вони не розуміли, що стануть жертвами нових репресій, тільки вже радянських… Усіх їх відіслали на Колиму в найстрашніші табори… І звідти повернулося дуже мало людей. Вони потім казали, що порівняно з Колимою німецький концтабір був санаторієм… Я дещо знаю зі слів батька, то можу в це повірити. «Нет человека — нет проблемы», — як казав Сталін, і цією тезою керувалися радянські офіцери.

Коли читаю ті спогади, то інколи не можу стримати сліз… Стільки страждань, як євреї, жодна нація не пережила. Вони хотіли жити на своїй землі, де народилися, а потрапили у ще гірше пекло…

Вважаю, що нема титульної нації. Третій рейх уже в минулому, але тепер я дивлюся, що ми сьогодні починаємо забувати історію. А цього не можна робити! Не дай Боже, щоб прийшли такі тирани, як Гітлер, Сталін або інші, які хотіли би знищити людей певної нації. У кожній нації є як хороші люди, так і покидьки.

— Скільки закарпатців було репресовано сталінським режимом?

— Ну, за деякими підрахунками, тільки угорців і німців було депортовано 30—40 тисяч людей. Це за два роки — 1944—1945. Німців депортували у три етапи в Тюменську область. Через 30 років вони отримували пра- во звідти повернутися додому, на Закарпаття. За приблизними підрахункам всього 70—80 тис. закарпатців було депортовано та незаконно засуджено радянським тоталітарним режимом.

Якось я натрапив в архіві на таблицю про те, як єврейській громаді видавали одяг, бо вони не мали нічого. Я ці архівні документи передав Михайлу Галіну з «Хесед Шпіри». Також передав їм дуже багато документів, які час від часу находив. Ніколи не тримав найдену інформацію для себе, весь час віддавав тим громадам чи людям, яких ці документи стосувалися.

— До вас зверталися з проханням найти ту чи іншу людину, яка зникла безвісти в таборах, знайти хоч якусь інформацію про неї?

— Зверталися лише щодо угорців. Я знаходив цих людей, виписував точні дані, номери справ, і віддавав людям.

— Важко знаходити таких людей?

— Ну, коли ти вже трохи орієнтуєшся в тих фондах, то нема проблем. Навесні 1945 року Іван Туряниця звертався в Москву з проханням повернути на Закарпаття «робочу силу». І ми знаємо такі випадки, що якщо людина могла русинською прочитати «Отче наш», то тоді її брали до Червоної армії добровольцем. Прізвисько наших закарпатських солдат було «ішаки», — про це писав Омелян Довганич у своїй книзі. Ще радянські офіцери називали їх «ловці куль»… Смертність серед наших добровольців була дуже великою.

Один радянський «майорішка» в 47-му році прийшов у дім моєї тітки, закинув свій вєщмєшок і сказав: «Я тут буду жить»… Тітка каже: «Так це мій будинок»… А той вилаявся на неї й сказав, що мовляв ти, така-сяка, зараз підеш за своїм чоловіком. Вона зібрала свої речі й пішла в Боздош до своїх батьків, і з тих пір, навіть коли Лоці-бачі повернувся, ніколи до того будинку не підходила…

У людей забрали їхнє майно, батьківські будинки, і я хотів би, щоб настав той момент, коли Україна увійде в Євросоюз і всі ці будинки будуть повернуті своїм справжнім власникам…

«Ким ви будете?»

Ви казали, що займалися освітою. Як вважаєте, як людина, яка вивчала і мовне питання, чи є майбутнє в нинішнього Закону Про мову в школах?

— Угорські школи дозволено було відкрити по всій території Закарпаття за циркуляром Народної Ради Закарпатської України від 25 січня 1945 року. Це стосувалося також і румунських шкіл. До кінця 45-го року у всіх населених пунктах і селах відкривалися угорські школи, окрім Ужгорода. Казали, що це обласний центр і угорська школа тут не потрібна… Вона відкрилася у нас лише 2 грудня 1946 року тільки після того, як люди написали звернення з проханням відкрити в Ужгороді угорську школу і його підписало понад 400 ужгородців. До 1947 року в школах викладали українською та російською мовами, не інакше, бо відбувалися час від часу інспекції. Так виявили, що діти не розмовляють ні російською, ні українською мовами. І тоді вийшла урядова постанова про те, щоб відмінити в національних школах вивчення української мови.

У сьогоднішніх мовних проблемах у школах я, певною мірою, звинувачую і наші угорські осередки: чому вони досі не розробили методологію викладання мови в школі. Тоді до 2017 року вони могли би показати ці напрацювання і вже похвалитися результатом навчання. Але час минув… Державну мову всі мають знати, це безперечно, і про це не варто сперечатися.

Коли спілкуюся українською мовою з нашою угорськомовною молоддю, то вони деколи кажуть, що мене не розуміють, і при цьому не знають більше ніякої іншої мови, тільки угорську. То я запитаю їх: «А що, угорською мовою мільярд людей розмовляє? Ким ви будете?». Мовчать…

Думаю, мовне питання в школах нацменшин наша влада може зняти з порядку денного, якщо зараз змотивує випускників української філології збільшеною на 30—40 % зарплатою і підписанням контракту про роботу в закарпатській угорськомовній глибинці протягом 5 років. І тоді буде хосен з цього…

В Україні ж не можна закривати національні школи та переводити їх лише на початкові класи. У Радянському Союзі цього не зробили, а Україна європейська держава. Конституція гарантує всім громадянам України, у тому числі й національним меншинам, однакові права. Не треба цю тему політизувати, а треба шукати виходи з даної ситуації.

Але час минув, ми мали депутата у Верховній Раді (Василя Брензовича. — Авт.), який кивав лише і нічого не зробив! І дуже шкода. Шанс був. Узагалі у партії КМКС вважають, що їхня партія — це титульна партія угорців на Закарпатті, а інші — це «чорні». І тепер на виборах, я вважаю, КМКС не мало втручатися і нав’язувати своїм людям «потрібну» думку.

А от Демократична спілка угорців України (ДПУУ) не має жодного відношення до урядових структур, її члени працюють, стараються щось робити, але натикаються на недбале ставлення до себе з боку «титульних». Я не раз стикався тепер перед виборами, коли люди казали, що так, ми знаємо тебе, але не можемо за тебе голосувати, бо залежимо від КМКС, бо отримуємо через них матеріальну допомогу (мається на увазі підтримка партії й угорського уряду різних ґрантів та доплата вчителям, лікарям і т. ін. — Авт.)…

Думаю, якби Демократична партія угорців України йшла на вибори разом із КМКС, то результат був би кращим. Я не є членом спілки і партії, але Демократична партія угорців України для мене завжди була ближче по духу, ніж КМКС. Спілка з 2012 року оновилася і мені це імпонує.

Ну, і ще таке. У 2001 році на Закарпатті жило 175 тисяч угорців, а сьогодні добре, якщо 100 тисяч буде. По-перше, велика частина угорців виїхала за межі країни через війну, інші не бачать перспективи тут залишатися і виїжджають разом із родинами. Ця тенденція домінує по всій Україні. А коли молодь виїжджає, то майбутнього в країни не буде.

Розмовляла Зоряна Попович

День Другетів уп’яте святкували в Ужгороді

Реконструкція лицарських боїв, різноманітні майстер-класи, тематичні лекції, ярмарок народних ремесел, частування смаколиками – уже вп’яте відзначили День Другетів в Ужгороді. У 2021 році заходи організували

ЧИТАТИ ДАЛІ »

Лицарі Ордену паленчарів

У Мукачеві прийняли перших 8 закарпатських виробників паленки до Лицарського Ордену паленчарів. Посвята вісьмох закарпатських виробників паленки, які стали першими лицарями Закарпатського Лицарського Ордену паленчарів,

ЧИТАТИ ДАЛІ »